Цю замітку прочитав якось російською, коли шукав передачу про яку піде далі мова. Переклав і вирішив опублікувати. Бо і сам розшукую рідних та знайомих із допомогою цього колективу, але за понад 2 роки немає жодних зрушень. Коли ще існував форум цієї передачі, то можна було сподіватись на позитивний результат завдяки старанням добровільних помічників. Був ще один варіант - звернутись на "Ключовий момент", але... /Детальніше - моя публікація від 10.04.2012р./ Отож, після знайомства із цим матеріалом - стало зрозуміло чому оновили сайт цієї поважної програми.
У травні виповнюється 70 років з дня першого ефіру «мами» популярної нині передачі «Жди меня». Програма «Знайти людину» стартувала на радіо в 1942 році з ініціативи дитячої письменниці Агнії Барто. Мета була благородна - з'єднувати розлучених війною рідних і близьких. Та ж місія і у «Жди меня». На екрані глядачі бачать, як знайдені брат-сестра, мама-дочка обіймаються і плачуть в студії. Що насправді ховається за жалісними кадрами, дізналася наш кореспондент.
Основні особи передачі - ведучіі Марія Шукшина та Ігор Кваша. Однак, «загублених» шукають не вони, а волонтери - люди з добрим серцем з різних куточків Росії. Тому головними зірками «Жди меня» слід називати добровольців. Хоча їх імена в передачі не звучать. А подяку в «Жди меня» висловлюють тільки офіційним спонсорам - банкам. На що йдуть гроші спонсорів, достеменно невідомо. А волонтери працюють безкоштовно і за славою не женуться.
Риються в архівах, шлють запити в паспортні столи, роблять сотні дзвінків у різні інстанції ... Гроші витрачають свої - купують папір, оплачують телефонні переговори, купують квитки - часом справа вимагає особистої присутності. Волонтери в основному люди середнього достатку, але з наявністю вільного часу і бажанням допомогти іншим. Серед добровольців є й молоді інваліди - люди цієї категорії особливо гостро сприймають чужий біль.
Волонтери пишаються результатами - знайденими людьми. Однак на одній чаші терезів - їх добрі серця, а на іншій - телебачення з його горезвісними рейтингами.
- Ми працювали під керівництвом редакторів програми, - розповіла нам волонтер Інна Ярошенко з Саратова. - Але довелося залишити роботу. Ось вам простий приклад. Людини знайшли, дзвонимо редактору: пошвидше влаштовуймо зустріч з рідними людьми! Але редактор стримує наш запал: так, влаштуємо їм зустріч у телеефірі, але до цього родичі нічого знати не повинні. Це щоб вийшла яскрава картинка зустрічі по телевізору. Доводилося чекати місяцями - програма ж не гумова! А бідні люди жили і не знали, що той, кого вони шукали, знайшовся. Такі випадки відбувалися постійно.
- Редактори говорили: та годі, стільки років чекають, почекають ще два місяці, нічого не трапиться, - підтримує колегу Ірина Лазарева з Челябінська. - Одна бабуся померла, так і не дізнавшись, що ми знайшли її сина. Коли я, втомившись від цього неподобства, стала дзвонити людям і давати координати тих, кого вони шукали, а ми знайшли, отримала наганяй від редакторів програми. Репетували так, ніби я зробила злочин. У підсумку нам перекрили всі можливості прямого зв'язку з тими, хто звертається в передачу за допомогою.
З цієї причини ціла команда добровольців, які стояли біля витоків програми, покинула ряди «Жди меня». Вони відкрили власний пошуковий сайт і влаштовують зустрічі тих, хто втратив одне одного, без допомоги телекамер. А в телепроект набрали нових помічників - благо добросердих людей в Росії багато.
І все ж, якби не той, хай навіть поганий, проект багато людей не знали б своїх рідних й історії свого походження!?
Немає коментарів:
Дописати коментар