Цей допис знайшовся на сторінках пресового органу Коломийсько - Чернівецької Єпархії УГКЦ - газети "Християнський вісник". Надрукований він був у січневому номері 1996 року Божого, але, на превеликий жаль, своєї актуальності ще не втратив. Подаю дослівно.
Ось і виповнилась четверта річниця з дня проголошення Незалежності України /після референдуму в грудні 1991 р. - прим. моя/. Але чи ми усвідомили себе українцями-християнами в повному розумінні цього слова? Чи ми належно оцінили найбільший дар України - відкриття дороги до Бога, відродження з попелу нашої духовної провідниці - УГКЦ?
Більшість з інтелігентів байдуже спостерігає за тим, як наших дітей, нашу молодь деморалізують антихристиянськими речами: непристойними кінофільмами і літературою, брутальною рекламою, поширюється наркоманія і пияцтво. А ми, вчені мужі, які читаємо Шевченка, Лесю Українку, Франка і Сковороду, мовчимо і спокійно чекаємо, як майбутнє нашої нації котиться у прірву гріха і вічного забуття.
А все починається від того, що інтеліґенція мало відвідує недільні та святочні Служби Божі і майже не пpацює над вихованням молоді в таких організацiях, як "Просвіта", "Українська молодь - Христові", "Карітас" і ін. (це також стосується і студенства).
Наш учений світ, на жаль, наскрізь просякнутий атеїзмом і матеріалізмом. Він продовжує кращі традиції радянської науки і більшість з еліти: доценти, професори, академіки, високі політики та владні чиновники перебувають в основній масі поза церквою. Значна частина інтеліґенції живе без Хрещення, Шлюбу, без св. Причастя.
Від того, що українська інтелігенція йде осторонь церкви, ми маємо таке повільне впровадження Закону Божого у школах, і курсу християнської філософії у вищих навчальних закладах. І хоча в школах Івано-Франківщини і Львівщини введено "Основи християнської моралі" треба глянути правді в очі, що цей предмет в деяких випадках читають педагоги, далекі від християнської моралі і християнських обов'язків, а дехто можливо і нехрещений.
Цілком зрозуміло, що кожна людина має право вірити так, як вона вважає за потрібне. Але наша українська еліта в час становлення державності повинна бути духовно з'єднана з народом. А саме Свята Літургія єднає всіх християн у дусі, єднає найбезсмертнішим Святим Причастям, дає духовні сили у боротьбі зі злим світом, дає кожному відчути радість пізнання Правди Світла, яку приніс нам на землю Ісус Христос. І більш ніде, а тільки під час Служби Божої, осмислюється любов до ближнього через усвідомлення рівності всіх перед Творцем. Християнська любов під час св. Літургії розливається між усіма, вона щораз більше помножується, наповнює душу й стає тією силою, яка здатна вести людину до нових духовних подвигів і трудів.
І марно нам надіятись, що міністри від освіти знайдуть шлях до морального виховання молоді. А її у духовного проводу нації перехоплюють найрізноманітніші проповідники-сектанти із-за океану, які знайшли вакуум в християнському вихованні на просторах України й затягують наших дітей в антихристиянські, антагоністичні секти на кшталт свідків Єгови, або й сатаністів.
Прикро, але інтелігенція наша не розуміє значення Церкви, як духовної інституції, виховання в християнській вірі як найголовнішого і визначального чинника національного буття, яке включає в себе і державотворення. Наші вчені мужі й політики не перестають повторювати, що Церква відокремлена від держави. Але людську душу розполовинити на національну і християнську не можливо, бо вона, Душа, прагне Бога, а побудова Української Держави - це праця тієї ж душі. Душа кожної людини летить до Бога, тоді Бог її благословляє. За Паскалем: "Є тільки три розряди людей: одні, які здобули Бога і служать Йому, інші - які не знайшли Бога, і не прагнуть до цього, треті - ті, які живуть без Бога і не шукають Його. Перші - розсудливі і щасливі, останні - безумні і нещасні, середні - нещасні, але розумні".
Відродження, з Божої Волі, УГКЦ, як провідниці національного пробудження Галичини і цілої України - це відродження нації, наше Християнське Обновлення. І, не зважаючи на всі протиріччя, які виникають в середині Церкви /не без допомоги Її ворогів/ і на міжконфесійні непорозуміння, Україна мусить відродитися, як Християнська Держава. І допомога національної інтелігенції найбільше зараз потрібна Церкві: її правильна і правдива орієнтація полегшила б процес духовного єднання Церкви в Україні, а для цього потрібна віра, молитва і праця у ім'я нації та України.
о. Дмитро Павлик,
член Спілки католицьких журналістів Прикарпаття.
P. S. Cподіваюсь, що це буде прочитано якраз тими, кому це адресовано. Ба більше, вони зроблять із прочитаного належні висновки.
Ось і виповнилась четверта річниця з дня проголошення Незалежності України /після референдуму в грудні 1991 р. - прим. моя/. Але чи ми усвідомили себе українцями-християнами в повному розумінні цього слова? Чи ми належно оцінили найбільший дар України - відкриття дороги до Бога, відродження з попелу нашої духовної провідниці - УГКЦ?
Більшість з інтелігентів байдуже спостерігає за тим, як наших дітей, нашу молодь деморалізують антихристиянськими речами: непристойними кінофільмами і літературою, брутальною рекламою, поширюється наркоманія і пияцтво. А ми, вчені мужі, які читаємо Шевченка, Лесю Українку, Франка і Сковороду, мовчимо і спокійно чекаємо, як майбутнє нашої нації котиться у прірву гріха і вічного забуття.
А все починається від того, що інтеліґенція мало відвідує недільні та святочні Служби Божі і майже не пpацює над вихованням молоді в таких організацiях, як "Просвіта", "Українська молодь - Христові", "Карітас" і ін. (це також стосується і студенства).
Наш учений світ, на жаль, наскрізь просякнутий атеїзмом і матеріалізмом. Він продовжує кращі традиції радянської науки і більшість з еліти: доценти, професори, академіки, високі політики та владні чиновники перебувають в основній масі поза церквою. Значна частина інтеліґенції живе без Хрещення, Шлюбу, без св. Причастя.
Від того, що українська інтелігенція йде осторонь церкви, ми маємо таке повільне впровадження Закону Божого у школах, і курсу християнської філософії у вищих навчальних закладах. І хоча в школах Івано-Франківщини і Львівщини введено "Основи християнської моралі" треба глянути правді в очі, що цей предмет в деяких випадках читають педагоги, далекі від християнської моралі і християнських обов'язків, а дехто можливо і нехрещений.
Цілком зрозуміло, що кожна людина має право вірити так, як вона вважає за потрібне. Але наша українська еліта в час становлення державності повинна бути духовно з'єднана з народом. А саме Свята Літургія єднає всіх християн у дусі, єднає найбезсмертнішим Святим Причастям, дає духовні сили у боротьбі зі злим світом, дає кожному відчути радість пізнання Правди Світла, яку приніс нам на землю Ісус Христос. І більш ніде, а тільки під час Служби Божої, осмислюється любов до ближнього через усвідомлення рівності всіх перед Творцем. Християнська любов під час св. Літургії розливається між усіма, вона щораз більше помножується, наповнює душу й стає тією силою, яка здатна вести людину до нових духовних подвигів і трудів.
І марно нам надіятись, що міністри від освіти знайдуть шлях до морального виховання молоді. А її у духовного проводу нації перехоплюють найрізноманітніші проповідники-сектанти із-за океану, які знайшли вакуум в християнському вихованні на просторах України й затягують наших дітей в антихристиянські, антагоністичні секти на кшталт свідків Єгови, або й сатаністів.
Прикро, але інтелігенція наша не розуміє значення Церкви, як духовної інституції, виховання в християнській вірі як найголовнішого і визначального чинника національного буття, яке включає в себе і державотворення. Наші вчені мужі й політики не перестають повторювати, що Церква відокремлена від держави. Але людську душу розполовинити на національну і християнську не можливо, бо вона, Душа, прагне Бога, а побудова Української Держави - це праця тієї ж душі. Душа кожної людини летить до Бога, тоді Бог її благословляє. За Паскалем: "Є тільки три розряди людей: одні, які здобули Бога і служать Йому, інші - які не знайшли Бога, і не прагнуть до цього, треті - ті, які живуть без Бога і не шукають Його. Перші - розсудливі і щасливі, останні - безумні і нещасні, середні - нещасні, але розумні".
Відродження, з Божої Волі, УГКЦ, як провідниці національного пробудження Галичини і цілої України - це відродження нації, наше Християнське Обновлення. І, не зважаючи на всі протиріччя, які виникають в середині Церкви /не без допомоги Її ворогів/ і на міжконфесійні непорозуміння, Україна мусить відродитися, як Християнська Держава. І допомога національної інтелігенції найбільше зараз потрібна Церкві: її правильна і правдива орієнтація полегшила б процес духовного єднання Церкви в Україні, а для цього потрібна віра, молитва і праця у ім'я нації та України.
о. Дмитро Павлик,
член Спілки католицьких журналістів Прикарпаття.
P. S. Cподіваюсь, що це буде прочитано якраз тими, кому це адресовано. Ба більше, вони зроблять із прочитаного належні висновки.
Немає коментарів:
Дописати коментар